Наші пращури були споконвічними хліборобами. У поті чола, з раннього ранку до вечірніх зірок, вони плекали свою і панську ниву. Вирощували жито, пшеницю, ячмінь, просо і всіляку іншу пашницю і молили Господа, щоб захистив її від морозів, посух, граду, неврожаїв та інших напастей. Мій прадідусь (а мамин дідусь) Павло Дем’янович Панченко обожнював землю і працю на ній. Зі своїм безвідмовним добрим помічником коником Гнідком він орав і засівав ниву, збирав і обмолочував збіжжя. Возив його до вітряка, що був вище Чаплівки, а це було десь два-три лантухи. І, як мале дитя, радів, коли тримав на долонях своїх зашкарублих рук тепле, з неповторним ароматом, борошно...
(Докладніше – в уривку з художньо-документальної повісті “Мої старомерчани” літератора, заслуженого працівника культури України, Почесного громадянина Валківської МТГ Євгена Ніколенка, вміщеній в номері 31 “Сільських новин” за 29 липня 2025 року).
