Історія СН друкованим рядком

ГАЗЕТА НА ПОРОЗІ ВІКОВОГО ЮВІЛЕЮ

На першій сторінці нашого районного часопису "Сільські новини" значиться дата його заснування - 2 листопада 1930 року.

Однак, співставивши матеріали, зібрані свого часу валківським краєзнавцем Миколою Желєзняком та іншими дослідниками нашого краю, можна припустити, що насправді районна газета є старшою на ціле десятиліття.

Навесні 1920 року, коли на Валківщині було остаточно утверджено радянську владу, її друкованим рупором стала повітова газета «Вісті - Известия Валковского ревкома». Згодом назва місцевої газети кілька разів змінювалася, її регулярні випуски переривалися - спершу громадянською війною та розрухою (1924-1929), потім Великою Вітчизняною війною (1941-1943). Але газета вистояла, пережила всі незгоди й дожила до наших днів.

Ось як описує народження валківської районки у своїй публікації «З історії районного часопису» М.М. Желєзняк: «Знайшлися ентузіасти, зусиллями яких із травня 1920 року почала видаватися газета «Вісті - Известия Валковского ревкома». Ця газета виходила до серпня 1920 року... Потім за рішенням третього повітового з'їзду рад вона перетворилася у друкований орган повітового виконкому і почала виходити під назвою «Вісті - Известия Валковского уездного исполкома». Першим редактором газети призначили одного із керівників повітового ВКП(б)У Юлія Абрамовича Вахтеля.

Ще раніше, з 14 квітня 1920 року, зазначає М.М. Желєзняк, на Валківщині почала виходити більшовицька друкована «Стінна селянська газета». У вересні 1920 року зазначене видання злилося із «Вістями - Известиями» і з'явилася газета під назвою - "Незаможний селянин". Редактором її у 1921-1923 роках був син місцевого шапошника Іван Дем'янович Шевченко, котрий повернувся до Валок, щоб підтримати свою велику сім'ю після смерті батька, полишивши Харківський технологічний інститут.

Після адміністративної реформи 1923 року, коли замість повітів були утворені райони, обком партії відрядив І.Д. Шевченка піднімати культуру в Охтирці, а Валки залишилися не тільки без редактора, а й без газети. До 1930 року валківчани змушені були вдовольнятися інформацією, отриманою із обласних газет «Харківський пролетар» та «Селянин», кореспондентом яких був той же Іван Шевченко.

2 листопада 1930 року у Валках вийшов перший номер газети «Колективна думка» - друкований орган райкому партії та райвиконкому. Ії редактором спершу був якийсь Г. Карамушка, а згодом - Я. Тучинський.

1 травня 1932 року районка змінює назву на «Соціалістичний штурм», а з 1934-го починає виходити під назвою «Більшовик Валківщини». У 1934-1937 роках її редакцію очолював Микола Григорович Лерман, котрий став жертвою політичних репресій, а після його арешту й до початку війни - Андрій Миронович Овсянников.

Через кілька днів після звільнення Валок від німецьких окупантів - у вересні 1943 року «Більшовик Валківщини» відновив свої регулярні випуски. Першим післявоєнним редактором газети стала дипломована журналістка тридцятип'ятилітня Євдокія Василівна Дар'єнко, яку після року успішної праці у Валках було відряджено на роботу до Молдавії.

Після від'їзду Є.Д. Дар'єнко керівником редакційного колективу призначили співробітника райкому партії Володимира Олександровича Кудіша, який до цього працював учителем у селі Шарівці.

У зв'язку із перейменуванням Всеросійської комуністичної партії (більшовиків) у Комуністичну партію Радянського Союзу змінила назву і районна газета: з 1952 року вона стала «Колгоспником Валківщини».

У 1962-1965 роках, пристосовуючись до реформ М.С. Хрущова, газета на деякий час стає міжрайонною і знову змінює назву, яка збереглася й дотепер - «Сільські новини».

Близько трьох десятиліть редакцію очолював талановитий публіцист і літератор Микола Андрійович Осадчий, удостоєний за свою плідну і тривалу роботу почесного звання «Заслужений журналіст України».

У 1991 році, після проголошення незалежності України, наша районна газета перетворюється у громадсько-політичне видання, засновником якої стає спершу тільки районна рада, а згодом - ще й районна державна адміністрація. За два роки до часу отримання газетою теперішнього статусу її редактором стала друга жінка-журналіст Валентина Іванівна Романенко.

Нині єдине в районі періодичне видання живе в очікуванні чергової реформи преси, яка, можливо, зумовить і появу нової назви.

Побажаймо ж нашій районці вдячних і відданих прихильників, аби з їх підтримкою не загубилася вона у неспокійному морі вітчизняної преси, успішно зустріла свій віковий ювілей.

Т. ПОЛІЩУК, 
директор Валківського краєзнавчого музею

("Сільські новини" №81 від 05.10.2010 р.)

ПРОФЕСІЯ ЇЇ ОБРАЛА

Серед валківських вете­ранів газетярської справи - колишніх працівників “Сільських новин” - Марія Олександрівна Савченко нині найстарша. Причому роботу цю вона не обира­ла, професія сама вибрала її.

Життя склалося у Марії Олександрівни неспокійне, все в роз’їздах-переїздах, як часто буває в журналістів. За її власним визначенням, сталося так, певно, тому, що її батьківщина - село Олексіївка - стоїть на межі трьох районів: Валківського, Коломацького і Краснокутського, овіюване всіма вітрами. Чи­мало носили вони ще з ран­ньої юності Марійку по всій Україні.

Закінчивши у 1935 році сільську семирічку, вступи­ла до Красноградського пе­дагогічного технікуму. Шко­ла купила їй чобітки і паль­то, бо важко тоді жилося сім’ї. І досі з вдячністю зга­дує Марія Олександрівна свого директора Л.П. Пасі­чника, який порадив їй об­рати цю професію, підтри­мував її і допомагав, зага­лом ставився до неї, як бать­ко, якого Марія Олександ­рівна рано втратила. А ос­кільки була вона з дітей най­старшою, то незабаром до­велося їй допомагати матері утримувати сім’ю.

Сама майже дитина, ще й зросту маленького, пішла працювати в Ков’язьку шко­лу, продовжуючи навчатися заочно. Пізніше працювала і у Валках, і в Коломацькому районі, а в 1939 році по за­кінченні технікуму дістала призначення в Західну Ук­раїну. Викладала там за фахом українську мову, одночасно навчаючись у Луць­кому педінституті.

Тут і застала її Велика Вітчизняна війна. З велики­ми труднощами дісталася додому, щоб незабаром знову вирушити в дорогу: закінчивши спецшколу при центральному штабі парти­занського руху, потрапила в глибокий тил, у Литовський штаб партизанського з’єднання радисткою.

- Так любила я свою про­фесію, - пригадує М.О. Сав­ченко, - так прагнула пра­цювати в школі і так, на жаль, мало була педагогом. Зате вона допомогла Знай­ти іншу...

У Чернівецькій області, куди по війні Марія Олек­сандрівна приїхала разом з чоловіком Михайлом Івано­вичем за його призначен­ням, її, враховуючи педаго­гічну освіту і відмінне знан­ня української мови, призна­чили не в школу, про що вона так мріяла, а редакто­ром місцевого радіомовлен­ня. Боялася спочатку, відмовлялася, адже не те, що досвіду - уявлення не мала про цю роботу. Та по­ступово звикла і навіть по­любила її. В Бородянці Киї­вської області, де пізніше довелося жити, працювала вже літпрацівником і корек­тором. А в “Сільських нови­нах", куди прийшла в 1960 році, Марія Олександрівна вже працювала і коректо­ром, і на радіо, і літпрацівником.

Енергійна, жвава, завжди легка на підйом, комуніка­бельна, любила і вміла спілкуватися з людьми будь-якого віку і професії. Єдина складність, яку мала Марія . Олександрівна, була суто професійна і специфічна - технічне забезпечення. Це зараз прогрес пішов так да­леко, що диктофони, якими користуються кореспонден­ти, вільно вміщаються в ки­шені. А 30 років тому зна­ряддям праці у радіомов­ленні був важкий, незграб­ний і незручний магнітофон. Та хочеш-не хочеш, а вози­ти його за собою мусиш, щоб записати “живі” голоси для радіопередач.

Трохи кумедний був цей дует: мініатюрна Марія Олександрівна і її громізд­кий магнітофон. Не раз до­водилося чути їй жартівливі застереження колег про те, що всіх респондентів пере­лякає такою технікою. Та вона на це не зважала, а передачі, які готувала, як пізніше і газетні матеріали, завжди слухалися і читали­ся охоче.

Вона і зараз наперекір рокам старається тримати­ся бадьоро, завжди по-юному усміхнена, бо зуміла збе­регти незгасний вогник небайдужості до всього, що відбувається навколо, оп­тимізм і молоду завзяту душу.

І. ЦІКАЛО.

(«Сільські новини» за 5 червня 1999 року)

ВАЛКІВСЬКІ ЖУРНАЛІСТИ – СЕРЕД ПЕРЕМОЖЦІВ

  Цими днями було підбито підсумки ряду твор­чих конкурсів, приурочених до Дня журналіста. Приємними вони стали і для валківських газетярів.

  Харківська обласна міжвідомча координацій­но-методична рада з пра­вової освіти населення нагородила районну га­зету "Сільські новини” грамотою як переможця огляду-конкурсу на кра­ще висвітлення правової тематики в засобах масо­вої інформації Харківської області у 1999-2000 ро­ках за третє місце в но­мінації “Кращий друкова­ний засіб масової інфор­мації”.

  Редакція “Сільських но­вин" вітає з цією пре­стижною відзнакою не тільки своїх колег, а й працівників прокуратури, суду, міліції, податкової інспекції, відділів райдержадміністрації, які активно допомагають газеті проводити юридичний всеобуч населення, а також наших читачів, чия допитливість і по­шук правових відповідей на гострі запитання складають основу, зок­рема, тематичних сто­рінок “Закон для всіх писаний”, рубрики “Кроки аграрної рефор­ми”, матеріалів з соціального захисту населен­ня.

  Проблемні публікації аграрного блоку принес­ли особистий творчий успіх і редактору “Сільських новин” Вален­тині Романенко - вона стала лауреатом щоріч­ного творчого конкурсу серед журналістів об­ласті “Часопис-2000”. Лауреатом цього конкур­су названо і директора Валківського краєзнав­чого музею Тамару Поліщук - за серію мате­ріалів історичної темати­ки в різних виданнях.

  Залишається тільки висловити надію, що професійність валківсь­ких журналістів буде на­лежно оцінена й читача­ми “Сільських новин”, і ряди їх передплатників постійно множитимуться.

(“Сільські новини” №47 за 2000 р.)

ДОЖИВЕМО ДО ЮВІЛЕЮ!

Непросто складається нинішній рік для ко­лективів районних газет Харківщини, і валківські “Сільські новини”, які восени відзна­чатимуть своє 70-ліття, тут теж не виняток. За вимогою скоротити колектив на 50 відсотків з початку року прийшла звістка про об’єднання районок у зональні видання. Зрештою, здо­ровий глузд переміг - районні газети залиши­лися, однак проблем від цього аж ніяк не по­меншало, зокрема фінансових.

Об’єднані в обласному бюджеті на створен­ня зональних газет кошти досі районкам ніхто так і не повернув, хоча минуло майже півроку, і, схоже, робити цього й не збирається. Рай­онний бюджет, як може, підтримує своє ви­дання, однак тієї підтримки явно недостатньо, адже район, як відомо, теж на дві третини дотаційний. А все це, разом узяте, не тільки диктує режим жорсткої економії, порівняно високу з іншими виданнями передплатну ціну, а й не дає вирішити іще однієї досить болю­чої проблеми для районних газетярів - заро­бітної плати. Як відомо, Законом України “Про державну підтримку засобів масової інфор­мації та соціальний захист журналістів вона поставлена в залежність від рівня заробітної плати працівників органів влади - засновників газети, хоча й на дві сходинки нижча. Але якщо органам управління зарплату підвищено ще з 1 грудня минулого року, то журналісти досі через невирішені фінансові проблеми не мо­жуть цього зробити. Складається парадоксаль­на ситуація: журналісти “Сільських новин” ось уже півроку щомісяця "жертвують" практично половиною свого заробітку, щоб випуск газе­ти не припинявся. Не говорячи вже про те, що грубо порушується чинне законодавство по їх соціальному захисту.

Поліпшити ситуацію могло б значне підви­щення передплатного тиражу газети, але, на жаль, більшість потенційних передплатників віддає перевагу дешевим, здебільшого роз­важальним виданням. І в тому ще одна про­блема: люди читають те, що їм просто при­ємно, уникаючи зайвих хвилювань.

“Сільським новинам" же, на жаль, доводить­ся досить часто писати не те, що людям чита­ти “хочеться", а те, що вони повинні знати. Щоб орієнтуватися у нинішньому непростому світі, щоб зуміти захистити себе, відстояти свої пра­ва і вижити. І якщо зважити все це .- то дві гривні передплатної ціни на місяць виявлять­ся не такою вже й дорогою платою за цю на­уку. До того ж районка - завжди найближче до свого читача і його проблем, завжди най­швидше знайде відповідь на його запитання, навіть якщо шукати його доведеться у Харкові чи Києві, як це практикується нині, скажімо, в ході аграрної реформи.       

У нинішньому році "Сільським новинам”, які, щоправда, не завжди носили таку назву - сімдесят літ. Краєзнавці твердять, що значно більше - районні періодичні видання беруть початок мало не з дореволюційних часів. Та в нинішній іпостасі - видання органів влади для взаємозв'язку з населенням - існує районка з 2 листопада 1930 року. І, вітаючи сьогодні з Днем журналіста професійних газетярів і на­ших - позаштатних захоплених помічників, поліграфістів і зв’язківців, які допомагають донести до читача літопис районних буднів, має­мо надію, що будемо ми разом і в 70, і в 100 газетних літ, бо у вік телебачення, “Internet” і найновіших інформаційних технологій ніхто так і не вигадав рівнозначної заміни простій сільській районці. І якщо й існують сьогодні великі, блискучі, імениті незалежні видання, то це тільки завдяки тому, що всю чорнову інформаційну роботу виконують за них малі “комунальні” засоби масової інформації.

В. РОМАНЕНКО, редактор.

(“Сільські новини” №46 за 2000 рік).

У РАЙОНКИ - ЮВІЛЕЙ...

І, зрештою, не так уже й важливо - вісімдесят нам літ чи дев’яносто. Головне, що є в терито­ріальної громади своя га­зета, і саме голосом гро­мади весь цей час нама­гався її робити трудовий колектив редакції, які б політичні вітри не віяли над нашим краєм.

Що ж до влади, то без владних рішень сьогодні неможливе функціону­вання нашої держави в цілому і жодного району зокрема. А подобаються комусь чи ні ті рішення - винна в тому не газета. І ми маємо право сказати це сьогодні як владі, так і тим громадянам, які вима­гають від журналістів змінити світ. Насправді ж усі зміни робить народ, а ми про це тільки пише­мо. Народ же, як відомо, теж часом помиляється, що не раз доведено істо­рією.

Не раз закидали районці й те, що вона буцім­то «вірно служить владі», а за це «отримує від вла­ди усі привілеї». Тож на­передодні ювілею сіли ми в редакції й проана­лізували: а що ж такого отримала газета від вла­ди за останні двадцять років, що їй можна так люто заздрити, присвя­тивши цьому кілька ос­танніх сесій і передач районного радіомовлен­ня? І, окрім чайного сер­візу на шість персон від районної ради на сімде­сятиріччя газети, так нічо­го й не змогли пригада­ти.

Та ще - безкінечні бор­ги з року в рік, викликані постійним недофінансуванням з боку засновників газети. Про валківське «ноу-хау», до речі, йшло­ся нещодавно й на одній з обласних селекторних нарад: угоди, мовляв, зас­новники газети з редак­цією ніби всі підписують, а грошей щороку виді­ляють як не половину, то взагалі третину В результаті редакція ледь зводить кінці з кінцями, газету героїчними зусил­лями випускає, а про оновлення її матеріаль­но-технічної бази й мови бути не може. Ось і цьо­го року за договором 102 тисячі, а грандіозний політичний скандал зчи­нився при виділенні під кінець року тільки 25 ти­сяч бюджетних гривень.

Тож валківські газетярі так заздрять нині іншим районам, де й фінансуван­ня районної програми розвитку інформаційного простору іде постійно, і за висвітлення діяльності газетам згідно з чинним законодавством платить­ся, і подарунки до про­фесійного свята та юві­леїв готуються справді серйозні: комп’ютери, службові автомобілі, меблі, ремонти при­міщень. Валки ж зму­шені були цього року відмовитись навіть від міжобласної наради кері­вників районних газет на базі редакції як однієї з кращих в області за про­фесійними показниками, бо соромно такі умови роботи, як у нас, навіть сусідам показувати.

Особливо ж після того, як красивим ремонтом прилеглого проспекту доведено до аварійного стану приміщення, бо не забезпечено відведення грунтових, зливових і талих вод. А звернення до засновників і в обласні інстанції за допомогою отримало            замість відповіді досить неспо­діване трактування - дех­то почав через радіо на весь район рахувати: а скільки ж чоловік разом з КРУ там привалить, п’ятнадцять чи сорок, якщо редакційний дах, що вже почав роз’їжджатися, гепнеться   посеред зими...

«Якщо хочете, щоб вам допомогли, говоріть, що вам для цього треба» - одне із правил сучасної психології, яке можна спробувати перевірити й на редакції. Так от, нам терміново потрібне на­самперед зміцнення ка­пітальною відмосткою фасадної стіни, бо черго­ве її підтоплення таки може обернутися траге­дією. Далі - повна заміна даху. А ще - вікон, бо вони від зміщення стін уже деформувались. І все, що змогли ми зробити - забити їх мало не всі на зиму поліетиленовою плівкою. Самотужки на­магаємось переобладна­ти ми нині ще й систему опалення.

І, звичайно ж, нам потрібні нові комп’ютери, бо після пограбування редакції кілька років тому працюємо на обладнанні, дивом складеному із ста­рих комплектуючих. Потрібні шафи і стільці, потрібен, зрештою, хоч невеличкий холодильник для потреб жіночого ко­лективу, бо журналісти теж - люди. А ремонт після всього цього ми зробимо і власними ру­ками, бо чи вперше...

З одного боку ніби й соромно так просити чо­гось стабільно працюю­чому колективу. Та коли з тієї стабільності не за­лишають тобі ні копійки на розвиток як госпроз­рахунковому підприєм­ству, не включаючи ні в які кошториси необхідно­го проценту рентабель­ності, тут вже не до гор­дості й амбіцій, бо газету треба зберегти для рай­ону будь-якою ціною.

Одним словом, з юві­леєм, рідна газето! А здо­ров’я, миру і добра насам­перед зичимо нашим ве­теранам, які і на пенсії продовжують бути чле­нами редакційного ко­лективу, всім нашим ав­торам і, звичайно ж, чита­чам.

В. РОМАНЕНКО, редактор «Сіль­ських новин».

(“Сільські новини” №90 2 листопада 2010 року).

ДІМ ДЛЯ КІЛЬКОХ ПОКОЛІНЬ

Для покоління, яке прийшло в “Сільські новини" у 80-х, беззапереч­ним авторитетом журналіста був тодішній редактор Микола Андрійович Осадчий. А найсуворішим мовним стражем коректор Ніна Федорівна Ткаченко.

А ще ми “вживались" у колектив на спогадах про тих, хто працював до нас - Миколу Васильовича Золотька, Фе­дора Денисовича Нестеренка, Григо­рія Степановича Малахая, Сергія Тихоновича Кулініча та багатьох інших, чия доля так чи інакше була поєдна­на з районкою.

Чимало кумедних історій було по­в’язано з Миколою Гнатовичем Семидочним та Анатолієм Олександро­вичем Новосьолом - люди творчі зав­жди до певної міри неординарні і ча­сто не вписуються в усталені життєві стандарти. “Нетворча” частина колек­тиву теж значною мірою визначала багато літ “погоду в домі” - завжди в спогадах тих були присутні водій Во­лодимир Іванович Усань, бухгалтер Раїса Андріївна Михайлова...

Не обминали редакцію й тодішні вже пенсіонери - Борис Іванович Скотар, Марія Олександрівна Савченко, а також Василь Макарович Шуль­га, котрий хоч і був колись власкором “Соцхарківщини”, а не співробітником районки, та до останніх своїх днів вва­жався в нашій газетярській родині своїм. Як і той же Борис Іванович Скотар, чия земна дорога закінчилась не так давно на Дніпропетровщині, куди забрали його доживати віку діти, та який до останніх днів листувався з нами, цікавлячись усіма новинами ре­дакційними й районними.

Вже ми проводжали на пенсію Євгенія Віталійовича Перепелицю, Петра Юхимовича Решетньова, Мико­лу Андрійовича Осадчого. Повернув­шись після тяжкої хвороби знову в ре­дакцію, Микола Андрійович ще близько п’яти років працював рядовим жур­налістом - аж поки не зупинилось назавжди його неспокійне і небайду­же серце.

Серед “наймолодших” наших вете­ранів - Микола Семенович Жила та Іван Григорович Водяницький. І всі наші нинішні свята чи якісь редакційні події знову ж таки не обходяться без них. Як дні народження усіх співробі­тників - без обов’язкових віршованих посвят М.С. Жили, які він вручає кож­ному особисто.

Редакція завжди була і залишаєть­ся тим домом, куди нам завжди хо­четься приходити. Як у великій добрій родині, ми всі, такі різні, об’єднані чи­мось незмірно більшим, ніж просто місце роботи. Нас не роз’єднали ви­бори, хоч голосували ми за різних кан­дидатів. Нас не посварили спроби деяких можновладців протиставити редактора колективу. Ніхто з нас не кинув цю таку клопітну і невдячну ро­боту, хоч сидіти місяцями без зарпла­ти нам доводилось не раз.

І за це щире професійне братство ми вдячні в першу чергу тим, хто бу­дував колись цей теплий творчий дім - редакцію, хто багато десятиліть до нас передавав із рук в руки газету - цю живу і мислячу істоту, ім’я якій нині “Сільські новини”.

Сьогодні в святковому випуску - ба­гато старих фотографій із нашого спільного редакційного архіву. Бага­то хто з наших читачів, безперечно, впізнає молоді посмішки тих, хто виз­начав колись творче обличчя район­ки, був її першим читачем у друкарні, що теж вписала немало трудових сто­рінок в історію газети.

Історію, яка, безперечно, не зупи­ниться на 75-літті “Сільських новин”. Як би хто не прагнув нав’язати Валківщині думку, що газета - це, мовляв, не хліб, і без неї можна обійтися.

В. РОМАНЕНКО, редактор “Сільських новин”.

(“Сільські новини” № 85 за 1 листопада 2005 року)

ВОНИ ІЗ НАМИ БАГАТО ЛІТ

Читачам «Сільських новин”  їх прізвища відомі ніж штатних журналістів. І це не дивноо, бо з місяця  в місяць, з року в рік з’являються сторінках районки під матеріалами найрізноманітнішої  тематики. Та якщо б навіть якимсь дивом такий матеріал вийшов без підпису, уважний  читач все одно впізнав би автора - за обраною темою, стилем письма, вмінням знайти той найголовніший штрих, який робить розповідь такою, що запам’ятається надовго.

Саме цим  вирізняються з-поміж інших публікації, що їх готує М.М. Панченко. Біолог за фахом, голова районної організації Всеукраїнської екологічної ліги. він щиро вболіває за природу рідного краю. Газета не раз друкувала його принципові матеріали про вирубування  дерев у місті, про незавидну долю сірих чапель, які мали необережність поселитися у вільховому лісі на Мжі, та інші. Друге покликання Миколи Миколайовича – краєзнавство. Його розповіді про  валківську старовину залюбки читають люди різного віку.

Грунтовні краєзнавчі розвідки директора Валківського краєзнавчого музею Т.В. Поліщук нерідко з’являються на сторінках обласних видань. Та найперше Тамара Вікторівна готує свої матеріали для земляків, друкує їх у районній газеті. Її розповіді про валківчан, що своїми талантами прославили Україну, залишають у душі хвилююче відчуття духовної близькості з цими людьми.

Серед читачів “Сільських новин” чимало людей літнього віку, пенсіонерів. Саме для них виходить наша сторінка “Літа на осінь". Постійно допомагає редакції у її випуску голова районної ради ветеранів М.І. Груба. Це завдяки Миколі Івановичу в газеті з’являються розповіді про фронтовиків та про тих, хто невтомною працею в тилу наближав Перемогу.

Широка аудиторія читачів,  про що свідчать їх відгуки, в досвідченого агронома  Н.А. Ясир. Пора­ди Ніни Андріївни допомагають городникам виростити хороший урожай та ще краще зберегти його.

Тісно співпрацюють з редакцією і сільські та селищні голови. Сільський голова Баранового М.А. Петренко не лише знаходить час написати до га­зети, розповісти про жит­тя села, а й допомагає журналістам транспортом.

Близько до серця беру­чи всі проблеми рідного селища, селищний голова Старого Мерчика Н.Я. Шевченко через газету виходить з ними на чи­тацьку аудиторію району. Знаємо ми Ніну Яківну як людину дуже обов’язкову - попри всю свою зай­нятість вона завжди всти­гає підготувати матеріал саме на той день, на який пообіцяла.

Район наш - аграрний, отож сільськогосподарсь­ка тематика постійно при­сутня в наших публікаціях. Готувати їх нам допомага­ють спеціалісти управлін­ня агропромрозвитку райдержадміністрації. І тут особливо хотілося б відзначити головного зоо­техніка управління - Б.А. П’яниша. Фахівець висо­кого рівня, людина широ­ких і різнопланових інте­ресів, він готує виступи глибоко аналітичні, які з інтересом читають не лише селяни. Регулярно з'являються на сторінках “Сільських новин” і небай­дужі матеріали головного агронома управління О.М. Панченко та начальника інспекції держтехнагляду району М.І. Ольховського.

Майже на кожній літера­турно-мистецькій сторінці читачі зустрічають прізви­ще працівника районної бібліотеки В.А. Слив'як. Щиро вдячні ми за допо­могу та співпрацю і спеці­алістам Валківського відділення МДПІ, яке очо­лює наш постійний автор Н.І. Габєлкова, управління Пенсійного фонду, район­них відділів земельних ре­сурсів та статистики. Я на­звала далеко не всіх на­ших авторів - в одному матеріалі зробити це важ­ко. Та всіх їх ми знаємо і шануємо. І, вітаючи друзів та помічників газети з її ювілеєм, зичимо всім твор­чих здобутків та нових зу­стрічей з читачами.

В. ЄВТУШЕНКО.

(“Сільські новини” №85 за 1 листопада 2005 року)

«МИТТЄВОСТІ БУТТЯ»

Журналістика - професія творча, отож серед працівників засобів масової інформації є чимало поетів і прозаїків. Та так вже склалося, що щоденна ро­бота не залишає часу для літературної творчості, і з роками бажання писати вірші чи оповідання в багатьох посту­пово відходить на другий план.

Наш колега Микола Семенович Жила не згасив у собі цього бажання, і після виходу на пенсію віддає улюбленому за­няттю майже весь свій час. Працює плідно, тож минулого року видав по­етичну збірку «Душі бентежний резо­нанс».

А нещодавно побачив світ іще один його доробок - тепер уже книга прози «Миттєвості буття». До неї увійшли, як написав автор, «оповідання, оповідки та їх супутники». Можна по-різному, за­лежно від літературних смаків і уподо­бань, оцінювати цю книгу. Але не відня­ти в неї щирості й простоти. Оповідання та оповідки, як і саме наше буття - то з невигаданим сюжетом, то з легким гумором, то з не надто веселими роз­думами. Та кожне з них зігріте любов'ю до людей і життя, і це приваблює. Не­дарма ж і в коротенькому зверненні до читача Микола Семенович пише: «Ба­жаю вам за період, витрачений на чи­тання цієї книжечки, зарядитися оптимі­змом, бадьорістю та таким необхідним у наш час почуттям гумору».

В. ЄВТУШЕНКО.

(“Сільські новини” №104 за 25 грудня 2012 року)

ТВОРЧОСТІ ВЧИМОСЯ В ЗЕМЛЯКІВ

Сніжківська земля щедра на людей непересічних, по-справжньому талановитих. Свої рядки в історію села вписали Давид Нерівний, Катерина Твердохліб, Володимир Свянтко, Ганна Назаренко, Ганна Передерій і багато інших славних трудівників. А ще цей чарівний куточок Валківщини надихає людей на творчість, зокрема літературну, отож є серед наших земляків і самодіяльні поети. Нещодавно ми запросили їх до шкільної літературної світлиці. У гості до нас завітали ветеран журналістської справи Микола Семенович Жила, пенсіонерка, колишня випускниця школи Олександра Миколаївна Рябчун, учитель світової літератури Сніжківської ЗОШ І-ІІІ ст. Анжела Василівна Богун (на знімку).

На вечорі, присвяченому творчості самодіяльних поетів, учні читали їх вірші, дарували гостям номери художньої самодіяльності.

- Село моє в пахучім цвіті

Мені всміхається здаля.

Для мене ти – єдине на світі,

Бо тут мій край, моя земля, -

так розпочав свою розповідь про те, що дарує йому натхнення, М.С. Жила. А учениця Оля Несен артистично  інсценізувала його “Колискову”.

 На згадку про зустріч Микола Семенович подарував учням три своїх збірки.

Олександра Миколаївна Рябчун пише вірші з дитинства. Тематика їх широка й багатогранна, вони цікаві і дорослим, і дітям, тож учні з інтересом слухали її твори. А один з них продекламувала онучка самодіяльної поетеси Богданка.

3 юних літ захоплюється поезією й Анжела Василівна Богун. До її збірки поезій ввійшли твори, які вона писала протягом двох десятиліть. Вірш А.В. Богун про рідну школу знають і люблять всі наші учні - зокрема, і ось ці рядки:

Каштанами уквітчане село,

Це - Сніжків, це маленька батьківщина.

І скільки б кожному з нас років не було,

Усіх веде сюди життя стежина.

Згадали ми на зустрічі і самобутнього поета Василя Павловича Вірченка, який віддав нашій школі більше тридцяти літ. І хоча зараз Василя Павловича вже немає з нами, та він живе в своїх учнях, своїх віршах. Одна з його поезій - «Сніжчанка» стала відомою і улюбленою в селі піснею.

Швидко й непомітно пролетів час зустрічі в літературній світлиці, тихе надвечір’я покликало школярів додому. Та в кожного з них залишилися в душі щирі й теплі почуття від спілкування зі своїми земляками – людьми творчими й талановитими.

В. Клименко,

директор Сніжківської ЗОШ І-ІІІ ст.

(“Сільські новини” №19 від 3 березня 2015 року).

ПОПЕЛЮШКА НА БАЛУ ІНФОРМАЦІЇ

Сьогодні “Сільським новинам” виповнюється 72 роки. Зустрічає свій день народження газета, як завжди, в напруженій роботі, бо, окрім усього іншо­го, саме на цей час припадає один з найклопітніших періодів - передплата районки на наступний рік. І хоч саме в такі дні особливо вистачає охочих подискутувати на тему: “Бути чи не бути районній пресі?”, усі заздалегідь знають - бути! Бо саме вона стоїть найближче до людей і виконує в державі всю “чорнову” інформаційну роботу. Бо в усьому світі саме провінційної преси - найбільше.

 Нині разовий сумарний тираж районок Харківщини становить близько 80 тисяч екземплярів. Такою кількістю читацьких сімей не може по­хвалитися жодне з громадсь­ко-політичних видань області. Скажімо, у наймасовішої не­залежної газети “Время” сьо­годні - близько 24 тисяч пе­редплатників, “Слобідський край” не дотягує й до 17, “Па­норама" і “Харків’яни” - до 10 тисяч. Видання рекламно-розважально-присадибного характеру в даному випадку для порівняння не беруться, бо в усьому світі серйозною пресою, яку нині називають “четвертою владою”, не вва­жаються.

За останні півтора десяти­ліття, а Саме відтоді, ще з часів СРСР, беруть початок проце­си суспільної демократизації, кардинально змінилось об­личчя районної преси. Поз­бувшись ТАРС-РАТАУського “офіціозу”, вона значно більше місця відводить місце­вим матеріалам. Яскравіше вираженою стала її соціаль­на спрямованість - житейські проблеми читачів, відповіді на їх найактуальніші запитання складають основу й наших “Сільських новин".

Разом з тим регіональна преса сьогодні, як ніяка інша, служить гуртуванню людей у державу, допомагає їм бути громадянами, які вільно орі­єнтуються и суспільному устрої, чинному законодавстві, знають свої права і обов’язки і вміють усім цим захищати самих себе. Інформація більше не залежить від чиї­хось місцевих інтересів - вона відкрита і доступна всім з першоджерел. Ось і “Сільські новини” мають мож­ливість отримувати макси­мум інформації напряму з урядових і парламентських джерел, від міністерств і відомств, безпосередньо з їх сайтів через Internet.

Що ж стосується місцевої влади, то вона через район­ну пресу здебільшого інфор­мує вже про хід виконання усіх цих нормативних доку­ментів, веде роз’яснювальну роботу, координує взаємодію різних служб для максималь­ної зручності населення. Цілком зрозуміло, що все це не обходиться без проблем. Але одна річ - шукати в них чийсь злий умисел і абстрак­тних “ворогів народу”, на чому будує всю свою роботу “опо­зиційна” преса в пік передви­борних кампаній, і зовсім інша - громадою знаходити шля­хи розв'язання тих проблем, день у день, крок за кроком налагоджувати життя конк­ретних людей. Саме цим і займається сьогодні район­на преса, а відтак має мож­ливість узагальнювати, співставляти, збирати кри­тичні зауваження і напрацьовувати пропозиції по внесен­ню змін до чинного законодавства.

Виходячи з усього цього, значно частіше стали запро­шувати провінційних жур­налістів на наради й семіна­ри до Києва, організовані Адміністрацією Президента, урядовими структурами. Практично три роки діє за­гальноукраїнський семінар для регіональних засобів ма­сової інформації, що прово­диться у формі безпосеред­нього проблемно-критично­го діалогу між журналістами і владою, включаючи Прези­дента Леоніда Кучму.

Почастішали такі діалоги й в області. Зокрема, “круглий стіл” на тему: “Преса і вла­да. Свобода і відпові­дальність” за участю губер­натора Євгена Кушнарьова відбувся минулого тижня.

Однак проблемою з про­блем залишається для “серйозної” преси читацька аудиторія. Значно складніше, аніж подолати інформаційні, фінансові та інші бар’єри, ви­явилося для української пре­си вистояти в нерівній бо­ротьбі з дешевизною розва- жально-рекламно-еротичних видань, багато з яких - іно­земного “розливу”. Скла­дається парадоксальна ситу­ація: обурюючись засиллям усього цього в пресі й на те­леекранах, український читач і глядач скоріше купить “Интересную газету” чи “СПИД-инфо”, аніж передплатить серйозну громадсько-полі­тичну газету.

Втім, хто багато літ чи хоч кілька останніх місяців “продружив” із звичайною районкою, прожити без неї вже не може, бо так чи інакше лю­дина стомлюється від розваг, хай і віртуальних, і повер­тається до непростих життє­вих реалій. Ось і в “Сільських новин” у листопаді порівня­но з жовтнем побільшало на 111 передплатників, а точні­ше - десь на 300 читачів, бо читають газету, як правило, сім’ями.

І таке освідчення вапківчан в любові до своєї газети - найкращий подарунок сьо­годні до її дня народження.

В. РОМАНЕНКО

(«Сільські новини» №90 за 2 листопада 2002 року).

ЙОМУ БУЛО Б ВІСІМДЕСЯТ...

У ці осінні дні на початку листопада ми в редакції згадуємо не тільки про чергові роковини “Сільських новин”, а обов’язково й про те, що 7 листопада - день народження колишнього редактора районки М.А. Осадчого.

Нинішньої осені Миколі Андрійовичу виповнилося б вісімдесят. Та, на жаль, ось уже більше десяти літ його немає разом з нами - невгамовного, небайдужого, принципового і в той же час - напрочуд інтелігентного і вразливого, що завжди притаманне справжнім творчим натурам.

Він пішов від нас на зламі епох, багато чого так і не прийнявши. А скоріше - інтуїтивно відчуваючи небезпечність для суспільства багатьох із тих новітніх процесів, наслідки яких відчуваємо ми лише сьогодні.

Майже три десятиліття очолював Микола Андрійович редакцію “Сільських новин" - рекорд, який, певно, не повторити у Валках вже нікому, до того ж з огляду на ситуацію, яка складається нині навколо місцевих ЗМІ в державі.

Та в пам’ять про свого колишнього такого неординарного редактора  і нинішній колектив

“Сільських новин" високо тримає планку професійності, справжньої аналітичної журналістики, прагне зберегти чистоту української літературної мови.

А ще - завжди відчуває і захищає свого читача, так і не змирившись із сучасною спрощеною роллю ЗМІ - тільки інформувати. У кожному з нас є щось від нього, в тому числі й те, з чим жити найважче - ми так і не навчилися спокійно, без емоцій, сприймати нахабну несправедливість нового світу, в якому правлять не мораль, а гроші.

7 листопада Миколі Андрійовичу Осадчому, заслуженому журналісту України, виповнилося б вісімдесят. Згадаймо І пом’янімо цю знану і шановану багатьма людину. А ще - на мить уявімо, що сказав би він про Валки сьогоднішні...

“Сільськоновинівці.

(“Сільські новини” №86 за 4 листопада 2008 року).